П’яте число «Екзилю»

Миколай добрий, отож у черевичку нині знайдете п’яте число «Екзилю». Ну, довго, звичайно, чеканий, тож най принесе щонайбільшу втіху. Міг бути й прутик вербовий, аж ні – таки спромоглися.

Отже, звертаю увагу на титулку – вона змінена. Це заслуга Надії Пономаренко. Вона з нами від першого числа, а це вже загалом двадцяте, тому вбачатимемо в цьому певний знак.

Відкритий погляд Оксани Гаврош  з професійного фотопортрета Нати Попової запрошує до відвертої розмови про справи мистецькі, колишні й нинішні, але однаково важливі. У рубриці «ПРО НАШЕ» веде вона розмову про перші виставки закарпатських художників у Києві та Москві, а також про те, що залишилося за кадром. Імпрези закарпатців у столицях, – доходить висновку мистецтвознавець, – відіграли потужну роль у формуванні іміджу крайової школи живопису. Вони мали багатющу пресу, де робилися перші у радянському мистецтвознавстві спроби осмислити самобутність закарпатського мистецтва, хоча в теоретичному плані не становили особливої цінності. Важливість цих статей була у відродженні жвавих зацікавлень творами митців Закарпаття, у своєрідній їхній легалізації чи навіть реабілітації у радянському мистецтвознавчому дискурсі. Радянське мистецтвознавство толерувало обидва покоління художників закарпатської школи – А. Ерделі та Й. Бокшая як батьків-засновників та їхніх учнів – А. Коцку, А. Борецького, З. Шолтеса, Е. Контратовича та інших в якості «перших художників, вихованих в рідному краї, а не в Будапешті, Відні чи Празі». Через десять років після возз’єднання із УРСР термін «закарпатська школа живопису» став звичним серед радянських критиків, а про художників почали все частіше писали у фахових виданнях Москви та Києва.  

«ВІТАЛЬНЯ КЛІО» акцентує увагу на постатях ісповідників віри нашої церкви. Тут в загальному контексті відзначення року видатного українського Владики подаємо працю о. Атанасія Пекара «Великий митрополит – слуга Божий Андрій Шептицький, ЧСВВ». Пророчо звучать нині слова Папи Пія XII, що їх Святіший Отець сказав до настоятелів і семінаристів Папської Колеґії св. Йосафата про незабутнього Митрополита Андрія: «Його ім’я залишиться благословенним навіки у Божій Церкви, яка завжди пам’ятатиме його палку ревність за спасіння душ і мужню його відвагу в обороні навіть і національних прав свого народу!».

Сподіваємося, для багатьох читачів стане доброю інтелектуальною поживою наукова розвідка о. Степана Папа «Князь Лаборець». «На нашу думку, – пише автор, – нема потреби спекулювати, видумувати причину трагедії Лаборця. Логіка ясно говорить, що причиною була велика перевага ворогів. На це вказує історія, бо мадяри ще п’ятдесят років після боротьби з Лаборцем були пострахом для сильно озброєних західноевропейських організованих держав, як держави франків та інших, дрижала перед ними Західня Европа. Стосовно оборони Закарпаття історія також ясно вказує, що закарпатці не здалися легко і їх укрила слава...». о. Степан Пап подає вагомі аргументи на користь історичності постаті закарпатського князя, а також спростовує спроби нівеляції його ролі в українській історії.

Рубрика «НЕБЕСНИЙ ХЛІБ ДУШІ» продовжує публікацію оригінального дослідження інженера Іринея Гориня «“Літопис руський”: спроба осягнення. ІІІ». Автор наполегливо й послідовно полемізує з «творцями історії». Зокрема зазначає: «Якщо Петрові й Катерині треба було скривати й фальшувати хід історичних подій, щоб знайти корінці своєї держави і довести свою першість, то нам треба якомога більше відкривати істину, викривати фальш, не зважаючи, наскільки вміло вона захована. Знайдені Іпатіївський, Лаврентіївський списки, Новгородський літопис і Літопис руський, який дійшов до нас після багаторазового переписування, вперто і наполегливо переводять стрілки у потрібному московитам напрямку. Та не все можна сфальшувати. Десь залишилися розірвані кінці ниточок. Якщо хтось їх побачить, може витягнути сховану інформацію».

«ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК» знову навертає нас у 70-ті роки минулого століття. Наталія Ребрик подає свій погляд на поліфонічний карнавалізм блукаючого вогню і віртуозність віршування Дмитра Кременя. «Цей Кременів Блукаючий Вогонь, – пише авторка, – як Франків “Дух, що тіло рве до бою…”. Він за “300 000 літ до мамутів” родився, а розповився в час “неону–синхрофазотрону” й “інтерпретації ультрацивілізованої казки”, коли цивілізація називала вогонь своїм двійником, що час від часу зникав, потім знову з’являвся, відлітав від землі до хмар, та вже ніколи не міг бути знищеним». Читач нарешті має нагоду власного прочитання поеми славного земляка й мати від цього особисте враження.

Двоє авторів представлені в цьому числі «Екзилю» фрагментами зі своїх нових книг, але дещо специфічними, «зацикленими» на темі стосунків пересічних громадян з потужною структурою КДБ. А це Віктор Грабовський – «Без КДБ – ні кроку!» та Юрій Балега – «Записки закарпатського сексота».

Шановний наш автор Леонід Годований йде до читача зі «Шматами суб’єктивних теревенів». Він актуалізує три постаті наших сучасників навколо двоголового орла російської імперської сутністі. «Кожен по-своєму і в різний час – Борис Чичибабін, лауреат Національної премії України імені Т. Г.  Шевченка Петро Скунць та Фелікс Кривін – стояли на сторожі українства, – зазначає Леонід Годований. – Їхня творчість допомагає нині утверджувати українську ідентичність та український дух, освіжає у пам’яті український генетичний код, котрий не змогли розтоптати ні царизм, ні більшовизм, ні путінська агресія. Українську націю не можна знищити! Нас світове товариство впізнає не лише тому, що маємо одну з найдавніших у світі грошову одиницю – гривню, найдовший духовий інструмент – трембіту і найбагатшу на струни бандуру, що володіємо найекзотичнішою прикрасою – золотою пектораллю, плекаємо невичерпність петриківського розпису та кодовану мудрість веселкових вишивок…».

Письменник і літературознавець Василь Горват продовжує тему «Війна і слово. ІІ». Нинішні його роздуми – з приводу тексту І. Ребрика «Перетривання», закономірностей його появи і самого змісту.

Кандидат філологічних наук Тетяна Лях у науковій розвідці “…Землю нашу ідем від ворога відбирати”  простежує національно-визвольні ідеї у новелістиці Василя Стефаника.

Рубрика «ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ» пропонує статтю Івана Ребрика «Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки». Забігаючи трохи наперед. автор ненав’язливо пропонує вже зараз подбати про достойне відзначення ювілею нашого видатного сучасника. «З котрого боку не пробуй наблизитися до величної постаті Мушинки, – пише він, – матимеш одне й те – десятки й сотні можливостей погрузнути в темі. І не намагайся зосередитися на чомусь одному – тебе все одно водитиме колами й затягуватиме на бистрину іншого. Отже, мусиш подбати про методу, яка б тобі полегшила справу. Іншої не знаю, лише звичайна українська абетка й словарний принцип. Що це тоді дасть? Щонайперше зможеш синхронізуватися з ритмом і стилем життя самого Мушинки й, відкидаючи амбіцію створення повномасштабного образу вченого, бодай систематизуєш своє рецептивне уявлення про нього. Тобто, виповнюючи Енциклопедію Миколи Мушинки за конкретними гаслами, залишаєш її відкритою і для себе самого, і для кожного, кого ця справа пригорне. Отак розмірковуючи, й почав я виповнювати свою частину, маючи певність, що справа того варта, все ж відриває тебе від переписування чужих текстів, стягування інтернетних інформацій, компілювання трафаретної ювілейної статті».

Декан філологічного факультету УжНУ, доцент, кандидат філологічних наук Галина Шумицька робить благородну справу актуалізації постаті першого декана філфаку Миколи Яська. «Прошу пробачення за довгу мовчанку» – такий підзаголовок її публікації. Авторка прагне об’єктивно поаналузувати трагічну роздвоєність особистості М. Яська, роблячи наголос на незаперечному вагомому внеску вченого у вітчизняну фольклористику. Публікуємо також листи М. Яська до Івана Панькевича та спогади Івана Хланти про свого вчителя.

І знову – Оксана Гаврош. На цей раз вона розмірковує про те, як ми втратили музей Ерделі. Тема розгортається на матеріалі листів Івана Чендея у владні й партійні структури різних рівнів та щоденникових записів письменника. «У останньому записі за 1991 рік, – зазначає Оксана Гаврош, – де згадується прізвище Ерделі, відчутне розчарування. Навіть такій твердій натурі, як Чендей, не вдалося щось вдіяти! Поміж тим справа музею-квартири закінчилася повним фіаско. Після смерті Магди Ерделі на місці будинку постав звичайнісенький «нуо-палаццо» ощасливленого долею спадкоємця – небожа вдови. Про те, що на цій затишній ужгородській вуличці колись мешкав найвідоміший художник Закарпаття сьогодні нагадує лише меморіальна дошка на мурах кам’яниці та назва вулиці. Різкі оцінки Івана Чендея про своїх байдужих сучасників виявилися пророчими».

Багатьох, мабуть, заінтригує стаття Миколи Мушинки «Тараса Кущинського знав цілий світ», бо насправді мало хто з нас про фотографа зі світовим іменем чув. «Як у 60-70 рр. минулого століття шокували американську публіку картини Енді Варгола, – пише професор, – в тому ж часі шокували чеську публіку фотографії Тараса Кущинського (1932-1983). Ці два видатні митці мали спільну не лише манеру художнього вислову, але й національне походження: обидва народилися на чужині від батьків-українців і стали загальновизнаними художниками у нових батьківщинах: Енді – у США, Тарас – у Чехословаччині. Та якщо Енді ніколи не голосився до національності своїх батьків, Тарас був гордий за свою українськість. Ім’я Тарас стало його псевдонімом, який він вживав частіше, ніж прізвище».

 «НАША ГАЛЕРЕЯ» представляє Нату Попову, її оригінальну кераміку, а також цікаві роздуми про власну творчість й мистецтво взагалі, висловлені в динамічній розмові з мистецтвознавцем Оксаною Гаврош “У мені ще вистачає азарту”.

Що ж, з таким настроєм не пропадемо.

Теги: Екзиль

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати