Ходіння до Мідянки

Комусь та руськість дихать не дає… Петро Мідянка. “Була весна бачванська. Квітень був…”

Комусь та руськість дихать не дає…

Петро Мідянка. “Була весна бачванська. Квітень був…”

З мамою

Шорик Мідянкових книжок у “креденці” потривожив напередодні. Беру “Осередок”, бо маю до нього “сентимент” (як і до “Фараметликів” та “Зеленого фиреса”). І чомусь у книзі – вирізка з “Газети по-українськи”. Розмова Павла Вольвача з Мідянкою п’ятирічної давності. Остання Петрова фраза змушує усміхнутися: “Але в 50 років пізно міняти спосіб життя. Не хочу”.

Я ж шукаю “Ходіння в комітати” і “Межовий камінь”.

Бач-Бодрог, Гайдудорог, Шариш, Спиш…
Котрі ще знаєш руські комітати
В провінції Паннонській? Треба знати…
Плаский Бач-Бодрогу, це ти мені болиш…

До русинів Войводини Любомир Белей прилучив нас початком 80-х, ще як були ми… Любовь-морковь (рос. мова) і таке всяке. А тоді (тобто – невдовзі) в турне по Україні вирушила група студентів із Нового Саду (мабуть, що так). На день з ночівлею зупинилися в Ужгороді. Ми їх приймали в студентському кафе четвертого гуртожитку на тодішній Північній, 14. Вечірка під опікою, як тоді водилося, відповідних служб. Та якось ми “відірвалися” (не в нинішньому сенсі – “кайфанули”, а в прямому – вислизнули з-під нагляду) й до передсвітанку відкривали душі, читали тексти, обмінювалися адресами, рукописами. А тоді, вже на підході до готелю “Закарпаття”, на проспекті 40-річчя Жовтня посперед нас майнула сіра тінь у плащі й ми зауважили щось схоже на фотоспалах, такий собі в кліп ока “блим”. Довелося прискіпливіше проревізувати вміст кишень, торбин і сумочок і частиною з того “пожертвувати”. Та все обійшлося мирно. До четвертої ранку наші гості були вже в тоді ще новенькому готелі-інтуристі, а після сніданку вирушили на Львів.

Далі. Знову ж, з подачі Любомира, взявся за переклад з руської бесіди “Дітвацького світу” Миколи Кочіша. То вже п’ятий курс. Я частково мешкав на квартирі. Знаю напевне, що робилося пару обшуків без моєї присутності, але я мав схованку не веранді. А це була територія бабусі-словачки, власниці будинку, з якою ми дуже добре розумілися. Про візити непрошених гостей розповідала обурено й співчутливо (бо вони мені все перерили, навіть у дивані) й ніколи нічого не випитувала.

Мідянка відчув на власній шкурі пильний погляд КҐБ роком чи пару роками скорше. Викрадений гуртожитським співмешканцем записник в “конторі глибокого буріння” студіювали прискіпливо. Йому загрожувало виключення, та обійшлося академкою. На щастя, було кому заступитися.

Щотижня навідуватися до Чендеїв – давня й тривала “традиція” серед літературного доросту. Іван Михайлович був нашим літературним опікуном. Як перед тим для Дмитра Креміня, Миколи Матоли, Володимира Фединишинця, згодом – Петра Мідянки, Василя Горвата й багатьох-багатьох молодих. Йшлося до ювілею й двотомного видання  в Києві. Це не афішувалося, але ми знали. З’ясувалося, що він також перекладає з руської бесіди: оповідання Михайла Ковача.

Про русинів Войводини (або бачвансько-сремських русинів) мовилося в нас у той час не так багато. Над усім тяжіла пам’ять про радянсько-югославські ідеологічні тяжби (конфлікт між Сталіном і Тіто). Кирило Йосипович Галас розповідав, що мав клопіт з поштовою маркою на листі від приятеля ще з років навчання у Будапештському університеті, на якій був зображений Тіто. Тоді за таку дрібничку можна було й “загриміти”.

Отже, у 1988 році в Новому Саді вийшла з друку ґрунтовна праця Миколи Мушинки “Фольклор русинів Войводини”, на яку ми відгукнулися рецензією, а з появою можливості публікацій коштом автора, в 1991 році викупили “серединку” (чотири полоси) новозаснованої газети “Карпатський край” й опублікували малу поетичну антологію русинів у Югославії “Факля на витре”. Придумали “означення” замовника:  культурологічний осередок: Л. Белей, В. Горват, П. Мідянка, І. Ребрик, П. Ходанич. До антології увійшли поезії Г. Костельника, М. Ковача, М. Стрибера, Г. Надя, М. М. Кочиша, М. Колошняї, Д. Латяка, Д. Папгаргаї, Ю. Тамаша, М. Рамача, Н. Канюх, Н. Дудаш, В. Гарянскі, Н. Ляхович, М. Шанти, З. Няраді.

Свої тексти ми також передавали у Новий Сад і час від часу отримували поштою або через когось “Літературне слово” з нашими публікаціями. Петро Мідянка “протоптав” туди стежку у 1989 році, привозив книги і враження. Спілкування, отже, пожвавилося. В Мідянковому “Осередку” вже ми читали цілий “войводянський” цикл “Межовий камінь”.

Цього нам було, ясна річ, замало. Найдавніша українська діаспора, яка спромоглася утвердити себе і в художньому слові, витворивши в умовах цілковитої ізоляції від дідизнини свій варіант української мови – руську бесіду – володіє очевидно природним магнетизмом, такою притягальною силою, якій противитися марно. Отже, я переконав Петра Миколайоча Скунця одноосібно взятися за велику справу (бо крім нього цього ніхто б і не подужав) перекладу українською мовою антології русинської поезії Югославії від Костельника до наших днів. Тексти упорядкував Міхал Рамач. Скунць зробив професійний переклад з руської бесіди, допомагала йому мовними консультаціями Оксана Тимко. І в 1997 році вийшла у світ за двомовним “дзеркальним” принципом антологія “Ми тут не гості...”.

“Учень Загребської класичної гімназії Гавриїл Костельник, що народився в Руськім Керестурі, написав перші поезії мовою своїх родичів і предків. З того часу появилася ціла плеяда письменників найдавнішої української діаспори, – писав Петро Миколайович у післямові (ми тоді ще не знали про україномовну збірку Костельника «Встань, Україно!»). – Кожний руський поет пробує іти своєю дорогою, але є точки, на котрих ті дороги конче сходяться. Сходяться кожного разу, коли вертаються до коренів, котрі набирають моці жилавої самосійки, кожного разу, коли проникають у глибини своєї мови і простори душі свого народу і, облагороджені, виказують часові свої питання, свої одвіти і свої заповіти”.

Мирно текло собі мирне життя. Хоча і у великій скруті. До слова згадати б тут сумежні европейські базари, які заполонили ми на довший час зі своїм нехитрим крамом, виторговуючи пару долярів на хліб насущний. Югославську Суботіцу ми відвідували значно частіше, ніж Закарпатський облмуздрамтеатр. Тим часом значно проворніший молодий партійно-комсомольський актив закладав основи своїх майбутніх бізнес-монополій. Алкоголь і рекет стають рушіями соціально-економічних змін.

Михайло Ковач та Юліан Надь

У 1998 році в “Екзилі” появилася розлога стаття-рецензія Петра Мідянки “Нема на світі іншого русинства, або ж Прощальний вальс Юліана Надя” як рефлексія на посмертне видання «Валалски венцар». Для “Екзилю” Петро перекладав фольклорно-етнографічні нариси Мирона Жироша з руських “острівців” Угорщини. І вже, ачей пробував сили в українському прочитанні роману Юліана Тамаша “Окупані у вічності”.

І от два закарпатські культуртрегери-вояжери: Петро Мідянка та Іван Ребрик зібралися до Нового Саду. Напакували торбу книг та скромненьких презентів. Нас там чекають Юліян Тамаш, Микола Шанта, Микола Цап… І вже ми перетнули Угорщину, і вже скоро… Аж тут поїзд зупиняється серед поля і ночі. Перевірка документів. В Югославії почалися серйозні заворушення. Нас із Петром (на увесь потяг – двох) висаджують на якійсь маленькій станції, забирають наші серпасто-молоткасті паспорти й дають зрозуміти, що їх ми отримаємо на кордоні. Просимо дозволу передзвонити у Новий Сад  –  та де там!

Марш-марш!

О, те наше ходіння в руські комітати!

О, та довжелезна нічна траса, уздовж якої в напрямку кордону чимчикували поночі дві самотні у цілому світі постаті. Повз них шугали автомобілі в обидва боки, то засліплюючи, то висвітлюючи шлях. Зморені вкрай, ми заночували прямо на узбіччі, скоцюрблені й закувізлі від холоду. Як нам прислужився блок “Марлборо”! Ним ми розплатилися з добродієм, який підвіз нас від кордону до якоїсь залізничної станції в Угорщині. Коли ми постали перед Наталчиними ачима в Ужгороді – було що видіти!

Та це приниження не йде ні в яке порівняння з тим, що довелось пережити нашим войводянським приятелям і друзям. Балканська криза пройшлася по них закривавленими кованими підошвами, наситивши атмосферу кіптявою згарищ і трупним смородом.

Ми відреагували спецвипуском “Екзилю”, в редакційній статті якого окреслили ставлення до Балканських подій, а зокрема й таке: “І останнє. Стаття 12 Основного Закону проголошує: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави». З часу військового конфлікту не зроблено жодного кроку відповідних державних інституцій до реалізації цієї норми Конституції – норми прямої дії. Невже українці (русини) у Новому Саді, Руському Керестурі, Коцурі і т. д. не потребують, щоб про них подбала така велика і така незалежна Україна”.

Зараз, по стількох роках, коли на Балканах ніби вляглося, а Україна опинилася в надто подібній ситуації, вже докоряємо “світовому співтовариству” за “м’якість” і “нерішучість”, бо можемо спроектувати собі, що нас ще чекає попереду.

А тоді наше видання представляло важливі складники життя найдавнішої української діаспори у Европі, що переступила чвертьтисячолітній поріг свого переселення із Горниці (гірських місцевостей сучасного Закарпаття і Пряшівщини) у низинне придунайське роздолля Воєводини в Югославії. Вона зберегла своє руське ім’я, прибране з часів Руси-України, плекає свою руську мову, виробивши на зламі XIX-XX століть її літературний варіант, на якому твориться розвинена сучасна художня література з поезією, прозою, драматургією, літературною критикою і літературознавством, ведуться радіо- і телепередачі та шкільництво – від початкових і середніх шкіл до вищої у Новосадському університеті, виходять газети та журнали, книги. Отець Роман Мизь, відомий історик релігії і громадський діяч, знайомив читача в Україні з особливостями релігійного життя першопоселенців та сучасних поколінь своїх краян (“Штрихи до історичного та сучасного релігійного портрета русинів у Югославії”), увиразнював ознаки трьох основних конфесій християнства, обстоюючи не лише потребу дружніх стосунків між ними, але і єдності християнської Церкви (“Наша церква між Сходом і Заходом: історія, доктрина, організація”). Старійшина русинських письменників – поет, прозаїк, публіцист – Михайло Ковач із властивою йому розважливістю й аргументованістю розглядав сепаратистські намагання частини української діаспори повернути стару назву – русини, а головне – нагнітати політичні спекуляції навколо неї, й обстоював українське коріння своїх краян, усіх, що вважають себе русинами (“Нове пробуджування русинів”). Наталія Стаценко (ІМФЕ НАН України) розглядала етнічні процеси та культуру русинів-українців Югославії (“Там, коло Дунаю...”). Про деякі особливості мови краян йшлося у дослідженні аспірантки Оксани Тимко. Мовою оригіналу подавалися також зразки сучасної прози (Юліан Надь, з супровідною статтею Петра Мідянки “Принц руської новели”) та поезії (Микола Шанта).

Майже увесь тираж “Екзилю” передали Роману Лубківському для потреб дипломатичного корпусу України (як інформація про наш державний інтерес в “гарячому” регіоні) та нашої діаспори в Югославії.

Лишилося кілька не дуже якісних ксерокопій із не дуже якісних ксерокопій “Екзилю” за 1999 рік.

А під кінець року ми приймали у себе трьох наших старших побратимів: Михайла Ковача, Миколу Сакача та о. Романа Мизя. Майже як у анекдоті: письменник, адвокат і священик. Так вони вирішили з раціональної доцільності. Дев’яносторічний Михайло Ковач після всього пережитого застерігся про всяк випадок. Подорож до України була для нього не простою справою. Але ми видали книгу його оповідань у перекладі Івана та Михайла Чендеїв (батька і сина) “Тихі води” й презентували її в Ужгороді. Він обіцяв бути і був. І чи так важливо, що мало хто із присутніх на презентації у філфаківській аудиторії УжНУ розумів, хто цей Ковач і чому він тут? А колись…, як звикли казати старі люди. Так, колись, 1939 року, молодий народний учитель Михайло Ковач приймав у Руському Керестурі і опікувався втікачами з Карпатської України: закарпатцями, галичанами, наддніпрянцями, східняками…

Отаке довге вийшло кáзаня.

Дещо сумбурний спогадально-ностальгійний текст, але задум полягав у акцентації на постаті Петра Мідянки з поважної нагоди. Розумію, що все ще можна переписати. Та, як казав Петро: не хочу.

Петре, будь здоров! 

На "Ґражді"

13 травня 2014р.

Теги: Мідянка

Коментарі

Критик 2015-10-04 / 14:22:37
Невже колись цю "поезію" хтось вивчатиме задля душі? Сумніваюся!

ярослав орос 2014-05-23 / 19:49:23
васман 2014-05-18 / 18:00:18
цікаво, а хтось ще може поважати я.ороса

звісно, що ні... я. ороса може поважати тільки гідний його...

васман 2014-05-18 / 18:00:18
цікаво, а хтось ще може поважати я.ороса?

Корятович 2014-05-17 / 21:20:05
Хотілося щоби Мідянка хотя би один раз вам публічно посунув носа там звідки воно виросло, за всі ваші неприятливі і не заслуженні оцінки які ви уже роками крутите тут (і деінде). Але всім кому Мідянка знайомий, добре розуміють що у цього простого але Богом велико обдарованого письменника, ніколи такого не вийде, бо у нього більше людяности і поваги до свого ближнього чим ваша доїдлива лють і заздрість!

Корятович 2014-05-17 / 20:42:12
'тільки ж мідянку в ш. лузі ніхто не поважає'

Ви що Славіку, уже додали до вашого резуме наувчання статистики теж - може час прийшов вам перейти до цієї професії на 100%?? :-)

ярослав орос 2014-05-16 / 23:46:51
ходи ж іване до мідяки, тільки ж мідянку в ш. лузі ніхто не поважає... (я ж тому свідок)... а ви селючки з п(о)дкарпаття, які переселилися до міста, меліть і далі язиками!

Широкий Луг не сприймає вас... (ідіть під кулі, до горлівки, вуєчки)... ой, тяжко з вами, п.ездюками...
одначе, ш.луг за мною... (п.здюки)

Корятович 2014-05-14 / 19:43:05
Мабуть час щоби Мідянка знову почав ходити назад до своїх читачів? (щось він ігнорує свій блог?)...
пане Петре - ми всі скучаємо за вами!

Кришеник 2014-05-14 / 19:09:05
Добре казання, пане Йване! Петрові ж мої найщиріші вітання.

Микола Б. 2014-05-13 / 22:45:59
Вітаю, пане Петре з майбутнім Днем! Будьте завжди Великим Петром з Широкого Лугу!

Віт 2014-05-13 / 19:14:16
З наступаючим Днем Народження, Петро Миколайович))


Іван Ребрик
Публікації:
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
...У тому шаленому ритмі життя...
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
/ 2Закарпаття під Угорщиною
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
» Всі записи