Brotherhood of men

Спонукала мене оприлюднити цей запис одна дуже приємна і дуже недавня подія. Онук моєї сестри, мій "внучатий племінник", пішов у школу. Ми, його численні родичі, стояли на першовересневій лінійці, згадуючи роки свого такого вже далекого дитинства. Від дня, коли пролунав перший для мене дзвоник, пройшло більше 50 років. Але і сьогодні мелодія шкільного дзвіночка, який тримають рученята "першачка", бентежить душу.

Хай пробачить мені читач назву мого запису, написану англійською. Це не піжонство, це – данина моїй рідній Школі, яка подарувала мені, як і тисячам моїх однокашників, дотик до цієї чарівної, простої і, водночас, складної мови. Яку ми, поряд з рідною, поряд з десятками інших шкільних наук, назавжди залишили у собі. "Brotherhood of men". Братерство людей. Це і назва нашої улюбленої рок-групи 70-х років, чиї пісні ми співали вечорами на набережній під липами. І слова з вічної пісні незабутнього Джона Леннона "Imagine". Братерство людей. Саме братерство – це слово, яке об’єднує нас, дівчат та хлопців, що носять горде звання випускника ужгородської Першої школи.

Я абсолютно, до найдрібніших деталей, пам’ятаю свій перший день у тих стінах. Це був 1962 рік, яскравий і сонячний вересневий день. Острах і очікування чогось надзвичайного. Перший дзвінок, скільки тих дзвінків згодом лунали для нас! Прохолода коридору першого поверху, класна кімната на розі, сотні облич, усмішок, квітів. Перша вчителька, зовні сувора, а в душі – нескінченно добра і дбайлива. Перший, тоді ще "Ленінський", урок. Ранець, що приємно муляв спину. Морозиво у кафе разом з батьками. Безсонна ніч – завтра знову в школу!

Десять найкращих років дитячого, підліткового і юнацького життя. Чорнильниця, що виливалася у портфелі, пера, які не хотіли гарно і правильно писати. Перші, ще випадкові, дотики дівочих рук. Сльози від невдач і радощі від успіхів. Друзі, які залишилися на все життя. Відчуття постійного незрозумілого щастя. Безтурботність, яка вже ніколи не повернеться, радість від кожного прожитого дня. Мрії про майбутнє, значною мірою вони так і залишилися мріями. На жаль. Але це – життя.

Нас було 31. Три десятки характерів, зібраних разом сліпим жеребом долі. Дітей з різних родин, успішних і не дуже, часом нещасних. Людей різного виховання, статку, оточення. Зрештою, людей різної долі. Що змогло з’єднати нас на довгі роки, власне, назавжди? "Чуття єдиної родини". Братерство людей. Brotherhood of men. Життя розкидало нас по різних куточках Землі. Хто в Росії, хто в Америці, хто, ніби, і поруч, але все ж за кордоном. Часом лише скупі вісточки нагадують про колишнє, про минуле. Але ось уже впродовж більше 40 років кожної останньої п’ятниці травня ми зустрічаємось біля дверей рідної школи. Заходимо у наш клас. Сідаємо кожен за свою парту. Згадуємо. Сумуємо. Сумуємо за тими, кого вже нема – за нашими вчителями, які вже ніколи не стануть біля цієї дошки, за своїми однокласниками, яким вже не судилося сісти за цю парту. Ми піднімаємо чарчину в пам’ять про них всіх, ми мовчки згадуємо дні і роки, прожиті разом. А потім ми співаємо пісні, що єднали нас у ті роки. Звичайно ж, "Beatles", їх слова про любов та дружбу так глибоко увійшли у наші юні серця! "All you need is love" – тобі потрібна лише любов, це – гімн нашого покоління. "Come together" – будьмо разом, це – кредо нас, дітей 60-х!

Нам вже під 60. Ми – сиві, зі зрадницькими зморшками та черевцями. У нас діти, онуки. Всі ми досягли чогось у цьому житті, дарма, що хтось став професором або керівником, а хтось залишився простим робітником чи рядовим службовцем. Ми – рівні, ми – друзі, ми – "однієї крові, я і ти". За партами сидять "Джон", "Джан", "Кука", "Чуча", "Медяк", "Тімур" (це я), десятки моїх друзів. Це – шкільні прізвиська, які до сьогодні записані у наших мобільних телефонах. Це – наша юність і це – назавжди.

Каюся, я додав сивини на скронях моїх улюблених вчителів. Зрештою, не я один. У наших юнацьких жилах кипіла кров, вона била через край. Наш 10-Б був жахом і гордістю школи. Ми могли бути некерованими, непередбачуваними, інколи, по-дитячому жорстокими. Ми вміли зірвати спектакль, присвячений радянським партизанам, чи звести до фарсу урочисте святкування чергової офіційної державної річниці. Я щиро прошу вибачення за це, але єдиного, чого не було в нас – це підлості і зради. Ми з блиском відстоювали честь улюбленої школи на олімпіадах, спортивних змаганнях, турнірах КВН. Ми випускали шкільні стіннівки, організовували і проводили вечори. Наш рок-ансамбль ("The Blinds", майже, як "The Beatles"!) заводив серця і ятрив душі усіх учнів школи, особливо дівчат. А вони писали крейдою наші імена на стінах коридорів – хто з теперішніх "поп-кумирів" може про це мріяти?

У мою пам’ять назавжди вкарбувалася ніч перед нашим випускним вечором. Коротка червнева ніч, завтра – прощання зі школою. Ще раз каюся, перед нами стояли декілька пляшок рому "Puerto-Rico". Він був солодким, міцним і теплим. Його смак я відчуваю і досі, це був смак заборони і смак виклику. Впродовж тієї ночі ми малювали шаржі на вчителів, писали плакати з їх крилатими висловами. "Што ся туй резвите" – один з них (цитата з "літературної спадщини" нашого класного керівника). Це була ніби остання ніч у житті – хто з нас знає, коли вона настане насправді?

Впродовж п’яти моїх студентських років вранці перед кожним екзаменом я заходив до школи. На щастя. Рідні стіни мене ні разу не підвели. А, разом з тим, я не приходжу на загальні зустрічі випускників. Мої друзі теж. Це характерно для нашого класу – ми ніколи не любили офіційні події. Все формальне і заорганізоване – не для нас. А зі своїми вчителями ми і так бачимося – на ювілеях, просто на вулиці, спілкуємося телефоном, електронною поштою, зрештою. Зустрічаючись з ними, я з подивом і радістю бачу в їхніх очах той молодечий запал, за який ми так любили і поважали їх, наших вчителів тієї давньої пори!

Я пишаюся тим, що мої діти вчилися у Моїй школі. Мрію, щоб і їхні діти, мої онуки, теж долучилися до сонму учнів Першої. Тоді замкнеться певний цикл нашого життя, почавши нову сторінку, нову віху. Але, боюся, цього не судилося. Маленький світ мого дитинства і нинішній великий і відкритий світ моїх дітей – це два різні світи. Вони полишили наш невеличкий Ужгород, знайшовши себе у інших містах. Хоча – "never say never", ніколи не кажи "ніколи", чи не так?

Та, зрештою, не це головне. Головне, що до сивого Ужа все ще заглядається прекрасна споруда, яка 10 років була і моїм домом. Що її так само, як і десятки років тому, щодня наповнюють дзвінкі дитячі голоси. Я вірю, так буде вічно. Бо вічним є життя, бо вічними є дружба і любов. Бо вічним є братерство людей. Brotherhood of men.

Олександр Снігурський, Закарпаття онлайн.Блоги
10 вересня 2013р.

Теги: школа

Коментарі

Clear Water 2016-03-06 / 21:45:20
Так так за 300 км от УЖгорода, за 40 пройденных лет, с четвертой школы, верю в силу братства!

exty 2013-09-12 / 16:27:54
а чувачка у кепочці, який біля школи роками продає учням ганджубас, кришують мєнти і добре знає директор Мегеш.

ужгородець 2013-09-11 / 12:53:10
Гарні теплі спогади. Тепер учні першої школи курять на набці прямо біля вчителів.