Він обожнював Закарпаття

 Василь Степанович на філологічному факультеті читав україністам спецкурс «Письменнники Закарпаття»,маючи на той час два поважних монографічних дослідження «Струмки великої ріки» і «Юрій Гойда». Спецкурс викладав із глибоким знанням справи.Можна було захоплюватися скрупульозним аналізом поетичних і прозових текстів.

Цей аналіз був високо фаховий, поміркований і толерантний. Та найбільше любив Василь Степанович літературну студію імені Юрія Гойди.На засіданнях літстудії також не бракувало аналізу не тільки з боку професійного літературного критика й літературознавця, а й самих студентів філологічного факультету. Василь Степанович Поп постійно запрошував до літстудійців письменників і художників.Коли до нас у гуртожицький читальний зал прийшов Федір Федорович Манайло,то ми не могли наслухатися як гарно розмовляє на долинянсько-бережанському діалекті цей великий художник.

Літстудійці часто друкувалися в університетській багатотиражці «Радянський студент»,де незмінним літописцем був фотограф Єндрик.Єндрик робив унікальні чорно-білі знімки і з часом ці негативи тільки зростають у ціні.

З Василем Степановичем Попом було цікаво всюди: на ужгородських набережних, де він вітався чи не не з усією професурою Ужгородського університету,в тісній,переповненій книжками й часописами «хрущовці» на нинішньому проспекті Свободи.  Там він мені показував номер журналу «Огоньок», де стоїть поряд із Шолоховим.Для молодого письменника це була тоді велика честь. Однак, ні радянська держава, ні державний університет так і не розвантажили тісну професорську квартиру й Василь Степанович дихав газетною пилюкою й порохами з рукописів.

    Він мав велике терпіння до творчої молоді, особливо до нас із Дмитром Кремінем. Спершу його «доставали» через Креміня університетський партком і спецвідділ. Потім Креміня «відправили» в дикі єланецькі степи викладати мову та робити районну газету. Дмитра й там любили.Коли я відвідав його в Казанці, будучи студентом, то господиня, в якої Дмитро винаймав мешкання, солдатська вдова Домна Омелянівна говорила: «Наш Креміньок». Згодом Дмитро Кремінь Василя Степановича не підвів. Він є окрасою української поезії, незважаючи на особисту приязнь до Віталія Коротича.

Зі мною було не менш складно, бо мене ненавидів Юрій Іванович Балеґа,хоч з теорії літератури я мав добрі оцінки, мордувала військова кафедра. І тут авторитетний Василь Степанович ставав на захист , де тільки можна було.

Пригадую наші численні розмови про літературу й літературне життя, про вимоги до правок у рукописах, про спробу видання книжки за студентських часів. Часи вимагали певної ідеологічної зашореності, а нам ця ідеологія не дуже подобалося. Партком вимагав од керівника літстудії ідейно спрямованих творів студентів, бо публікації були можливі тільки в комуністичній та комсомольській пресі. Про це я згодом написав сонет «Дуда» і вже в теперішні часи вивісив у соцмережах фото роботи креспондента «Молоді Закарпаття» Григорія Удовиченка. «Молодь Закарпаття « тоді мала гарного  редактора Василя Лендєла, який ходив зі мною по Корзо у вільний час і ми говорили про творчість. Ця газета й друкувала тоді мої поетичні тексти з кричущими назвами «Драма Ужгорода» щось на кшталт «Покорения Ужгорода» Євгена Фенцика, «До металевих огорож».

Василь Степанович організовував нам поїздки по Закарпаттю разом з факультетськими професорами Василем Добошем,Йосипом Дзендзелівським ,Кирилом Галасом. Автобус був од фірми «Інтурист»,з білою й бордовою смугами. Василь Степанович брав у руки екскурсійний автобусний мікрофон і говорив: «Ми їдемо назустріч сонцю»,себто на схід Закарпаття.Він достеменно знав кожну літературну місцину, навіть «маршальські» села ­ Рокосово й Жуково, з чого сміявся ономаст Галас.Поп тлумачив метафорично, а Кирило Йосипович «від апелятива».

Можна ще багато згадувати, але Василь Степанович Поп віддав нам немало крові зі власного серця. Про нього шанобливо говорили всі, моя мама навіть з якоюсь побожністю, в старшого поколіня була особлива повага до вищої освіти, тим більше до освіти своїх дітей. Колсь Василь Степанович говорив: «Проїжджаю мимо Рокосова й не маю часу заїхати в село, незручно стає мені якось…» Проїжджаючи мимо червоних кар»єрів на Ужгород я згадую прекрасну людину, великого педагога Василя Степановича Попа, з виду най симпатичнішого з усіх закарпатських письменників. Такі люди не мають право на забуття й живуть у людській пам»яті, в історії літератури цілі епохи.

Вісімдесятилітній ювілей професора, на жаль без нього, але в нашому милому Закарпатті,назву якого вимовляв з притиском і набожно,як і личить його достойному сину.

Теги: Василь Поп

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати